#фотовірус: сини, тіні та сюжети в поетичному світі Тараса Бичко

The Gate Agency Blog photographer

Для мене Тарас Бичко серед українських фотографів, як Едріан Броуді серед американських акторів. Працює наче в тій самій сфері, із звичним набором професійних прийомів та інструментів, спокійний та стриманий, без краплі епатажу, але одразу відчувається, що він – особливий.

Не пам’ятаю де в соцмережах прочитала, як хтось прокоментував гарну роботу фотографа: «Мабуть тебе бог в очі поцілував». Мені здається, що Бичко в очі поцілувала Поезія. І тепер, щоб він не знімав, кожна деталь його оповідання стає римою. А разом вони утворюють візуальну поему про сучасне українське життя.

У мене є улюблений кадр Тараса, який я публікую трохи нижче. Цей знімок подобається мені найбільше, бо з одного боку він зрозумілий, а з іншого викликає купу питань. Чи Бичко так навмисно розставив синів? Чи сини розуміли хто з них грає янгола, а хто чорта? Як взагалі приходять такі ідеї? Вирішила не мудрити та попросити автора, щоб він сам розповів про свій творчий шлях та історію мого улюбленого кадру.

Тож далі розповідає сучасний поет української фотографії Тарас Бичко.

Фото: Тарас Бичко

Театр, живопис та син

За сучасними мірками я прийшов у фотографію доволі пізно. Так склалось, що таке розповсюджене хобі в радянському союзі, як фотографія, абсолютно не цікавило моїх батьків. Я ріс зовсім не цікавлячись фотографією. Завдяки батькам, багато часу приділяв живопису та театру.

Практично два роки я був зайнятий виключно вивченням теорії фотографії.

Почав цікавитись фотографією після одного з найщасливіших днів мого життя – після народження мого сина. Я зараз кажу, що саме завдяки йому я й знімаю, бо після народження дитини, моя дружина сказала мені придбати фотоапарат, щоб знімати немовля. Далі, працюючи юрисконсультом, часу на фотографію не було багато. Проте, успішно розібравшись з технічними аспектами, я почав все більше цікавитись історією фотографії. Мені стало цікаво розібратися в її цікавому та багатогранному світі.

Слухаючи Леонарда Коена, в мене з’являлись якісь образи, які хотілось відтворити. Це мотивувало мене брати в руки камеру та йти знімати.

Я не усвідомлюю себе фотографом

Практично два роки я був зайнятий виключно вивченням теорії фотографії. Наситившись цими знаннями я вирішив що пора вже знімати й самому. Хоча  в той час мене найбільше надихали музика та поезія. Наприклад, слухаючи Леонарда Коена, в мене з’являлись якісь образи, які хотілось відтворити. Це мотивувало мене брати в руки камеру та йти знімати. З часом я зрозумів, що мені цікаво працювати в документальній фотографії, зокрема в стріті. 

Я  пам’ятаю як вперше побачив роботи американського фотографа Рея Мецкера, який знімав абсолютно чудові графічні картинки, опираючись на гру світла та тіні. Мені ця мова фотографії стала дуже близькою та цікавою. Так я вперше почав знімати повноцінну фотосерію. Стосовно питання коли я зрозумів що я фотограф: 

Якщо чесно, я ще й досі не усвідомлюю себе фотографом. Мені ближчий стан людини з фотоапаратом, яка знімає те, що любить, або щось цікаве в конкретний часовий відрізок.

2ROOMS та мій улюблений кадр

Це той випадок, коли у фотографії все «склалось».

Цей кадр, який Ви навели, є частиною проекту «Дві кімнати», де я знімаю дорослішання своїх дітей в просторах нашого помешкання. 

Це мить, на яку мені вдалось встигнути відреагувати. Діти гралися на балконі, а я тестував свій новий фотоапарат. Через вікно перевіряв дальномір фотоапарату. До мене підійшов старший син та відволік мене своїм запитанням. Я звернув увагу на світло, яке відбивалось на хрестику, швиденько скомпонував кадр та зробив фото.

В такі моменти я часто думаю: хто ж є автором фотографії?

Вже потім, переглядаючи світлину, я побачив як молодший син вдало «підіграв» мені, опинившись там, де потрібно. Це той випадок, коли у фотографії все «склалось». Все склалось настільки, наскільки це було можливо: об’єкти зйомки, світло та всі деталі зупинились в одному неповторному моменті, який існував протягом часу спуску затвору, щоб стати фотографією.

В такі моменти я часто думаю: хто ж є автором фотографії? Дуже хочу вірити, що зможу зберегти в собі відчуття магічного, а не тільки керуватися якимись сталими алгоритмами, які стають частиною кожного досвідченого фотографа.

Тому я хочу залишатись просто людиною з фотоапаратом.

Деякі кадри з проєкту «Дві кімнати»:

Фото: Тарас Бичко

Переконайтеся, що нічого не пропустили

Нагадую, чого це ми в The Gate Agency почали так багато писати про найвизначніших фотографів та їх проєкти. Це все #фотовірус – наш маленький освітній проєкт на час карантину.

Ось які випуски ви можливо пропустили:

  1. #фотовірус: що робить Себастьяна Сальгадо генієм?
  2. #фотовірус: що ми знаємо про Мері Попінс/Вівіан Маєр?
  3. #фотовірус: що спільного у Алека Сота, йоги сміху та «повільної фотографії»?
  4. #фотовірус: загадкове сяйво та інопланетні пейзажі Реубена Ву
  5. #фотовірус:«Хрещений батько» супермоделей 90-х Пітер Ліндберг
  6. #фотовірус: а чи був хлопчик Роберт Капа?

Фото на обкладенці: Тарас Бичко

Цікава історія?

Ми плануємо ще більше таких та навіть ще крутіших. І запрошуємо тебе у нашу компанію Друзів. Підтримуй проєкти від The Gate Agency клікнувши ось сюди та вирішуй, про що буде наступна історія.

Наші творчі зйомки потребують банальних затрат, які зараз агентсво покрити не в змозі. Але ми все одно вперто націлені робити багато нових корисних, цікавих та щирих проєктів, бо як фотографи і документалісти просто не можемо, та й не маємо права, залишатися осторонь сучасного життя.

Для історії, пам’яті та збереження досвіду.

Залишити коментар

×