Останній день для трьох: абсурдна фотопрогулянка центром Києва

Взагалі-то я хотіла на Андріївському зняти милу пару музикантів. Зустріла їх напередодні ввечорі і перейнялася історією цього подружжя. Вони кожного дня пішки чухають з глибокого Сирця, щоб грати на пустій вулиці в надії, що хтось їх почує і посміхнеться в ці важкі часи. Грають виключно італійську класику. Він на електрогитарі, вона – на електромандалині. Але зузьки!

П’ятого квітня, в останній день перед введенням жорстких карантинообмежень (так-так, це там де про неможна втрьох і до парку лише з собакою), я взяла фотоапарат, маску, антисептик і вирушила на зустріч з музикантами на пустому Андріївському. Але в той день, здається, єдині, кого я не зустріла – це мої герої. А так на вулиці висипало просто сотні неймовірних персонажів! Вирішила показати вам декількох.

Вони працюють

Перше, від чого в мене просто відпала щелепа та вирвалося мимовільне:

Та не може бути…

Художники зі своїми роботами продовжують непохитно сидіти на алеї під Андріївською церквою. Без масок. Гадки не маю, чи комусь прийде в голову зараз купувати щось подібне, ще й просто з вулиці.

Самі ж митці виглядали доволі щасливими: базікали між собою, як зазвичай, та ані трохи не бентежилися через мою камеру.

А вони – ні

Хоч обмеження в день зйомки ще не вступили в силу, дерева вже натякали киянам, що час згортатися і додому. Не виглядало на те, щоб поради дерев були тут для когось авторитетними.

Погода ідеальна. Завтра сюди, скоріш за все, вже неможна буде. Тож, любі дерева, йдіть лісом.

Щоб не поїхати кукухою

Цю парочку я помітила здалека. Просто їх дуже складно не помітити: один непорушно стоїть під «ковдрою» раритетного фотоапарату, другий – в позі завойовника, наче особистий охоронець митця.

– Що він знімає? Що за камера така дивовижна? – питаю в охоронця.
– Та я й гадки не маю. Сам ось просто стою, дивлюся на нього.
– То ви не розмовляли з ним?
– Та нє. Просто стою. Спостерігаю.

Обожнюю інших людей за те, що часто не можу зрозуміти їх поведінку. Це просто неймовірно! Один чоловік робить щось незвичайне, а другий просто. стоїть. поруч. Він не питається ні про що, не просить ні про що. Просто стоїть.

– Який раритет! Це ж дуже стара річ? – потроху намагаюся з’ясувати що тут і до чого в самого митця.
– Та що той фотоапарат! От об’єктив 1888 року!
– Навіщо ви знімаєте вулицю на нього?
– Щоб не поїхати кукухою.

В цей момент я замислилася… А нащо я його знімаю? Мабуть, щоб теж не поїхати кукухою. І ніхто ж не може дати гарантії, що ми з ним не «вже».

Булгаков проти

Мене завжди бавив вираз обличчя та поза з якими Булгаков спостерігає за перехожими на Андріївському. Тепер його вигляд набув нового змісту. Він немов каже:

Йдіть, курче, додому!

А коли просто навпроти нього почалася напіверотична фотосесія, мені здалося, що письменник ще сильніше насупив брови.

Найщасливіщі люди Контрактової

Виглядають як хіппі. Грають блюз. Ніжаться на сонці. Мають свою вдячну аудиторію.

Мені здається, якщо я почну писати щось іронічне про цих музикантів, ви вирішите, що я заздрю. І матимете рацію.

Взагалі, коли йдеш центром столиці, здається, що навколо просто декорації до якогось артхаусного кіно.

За кілька кроків я натрапила чи то на флешмоб, чи то на перформанс. Хлопці та дівчата, одягнені в чорне, стояли на відстані метру один від одного секунд 30. Потім робили кілька кроків в бік і знов завмирали.

Точно артхаус.

Баба Рая

Вона підкорила мене своєю щирістю, якоюсь дитячою наївністю та дуже специфічним оптимізмом. Баба Рая просто сидить на парапеті навпроти входу до станції метро Контрактова площа, ловить сонячні промені і сподівається, що хтось дасть гривню-дві. Допомогла їй трошки з цим і вирішила дізнится, чого це вона без маски.

Мене дико дивують старі, що гуляють вулицями без засобів безпеки, наче безсмертні. Нарешті з’явився шанс дізнатися чого-то вони всі раптом записалися в екстремали.

– Бабусю, а чого ви без маски сидите? Може вам маску та антисептик принести? Я можу.
– Дівчинко, я не буду з цим гратися. Мені вже 90 років. Як-то кажуть, давно пора… Чого мені боятися?

Логіка залізна. На вмовляння бабуся реагувала лише посмішкою. Ну, я тут не для того, щоб когось насильно рятувати.

Запитала, чи можна її сфотографувати. Відповідь, м’яко кажучи, вразила.

– Ну, фотографуй, якщо я тобі подобаюся.
– Звісно подобаєтеся. Ви мила.
– Ага, мила. Тільки нос в мене переломаний. То чоловік мені зломав. Зломав і пішов до іншої. А я його кохаю досі. Це я так… щоб ви, молодь, щось знали про кохання.

Цей неймовірний Нижній Вал

На переході бездомний волає на перехожих на вигаданій мові. Я, наприклад, так нічого і не змогла зрозуміти з його тиради.

Червоне світло. Тож люди на протилежному боці, просто мовчки дивляться на нього та планують, як би пройти повз непоміченими. Десь на фоні співають весняні пташки.

КАЗКА!

Взагалі-то квітневий Київ все ще прекрасний. Не взираючі на карантин, паніку та жодні віруси. Але задля нашої ж безпеки, краще нам милуватися красою весняних парків та площ вже після 24 квітня.

Цікава історія?

Ми плануємо ще більше таких та навіть ще крутіших. І запрошуємо тебе у нашу компанію Друзів. Підтримуй проєкти від The Gate Agency клікнувши ось сюди та вирішуй, про що буде наступна історія.

Наші творчі зйомки потребують банальних затрат, які зараз агентсво покрити не в змозі. Але ми все одно вперто націлені робити багато нових корисних, цікавих та щирих проєктів, бо як фотографи і документалісти просто не можемо, та й не маємо права, залишатися осторонь сучасного життя.

Для історії, пам’яті та збереження досвіду.

Залишити коментар

×