Моя цікавість – то страшне: креативна директорка про тиждень у ролі кураторки Woman Photograph Ukraine

Hello! Next week Woman Photograph Ukraine Instagram will be #takeover by Kate Sench.

Цією фразою наша креативна директорка на 7 днів стала кураторкою інстаграм-сторінки Woman Photograph Ukraine. Чому для нас це важливо та навіщо ми про це говоримо?

Woman Photograph Ukraine — це більше, ніж просто сторінка в Instagram. Це розумне кураторство митцями фотографії, яке має на меті висвітлити роботи жіночих та небінарних українських фотографів. Ця спільнота дає право голосу тим, кого занадто часто стишують. WP Ukraine прагне побудувати глобальну мережу фотографів і онлайн-активістів — поборників світу, вільного від цензури, — які присвячують свої фотороботи захисту свободи слова і вільного доступу до різних форм жіночої реальності. До прикладу, так виглядають документальні знімки жінок Канади, Європи, Південної Америки та Азії. Їх усіх єднає спільний історії про потреби, складнощі та ситуації, що виникають у їх спільнотах та бажання ними поділитись.

Далі ділимося ретроспективою на роботи, які Катя включила до проєкту з оригінальним поясненням суті задокументованого.

«Мамо, що то за стіна?»
Коли я підібрала ці фото для посту, то зателефонувала мамі і зненацька між нами впала стіна. Поклавши слухавку я проридала з пів години. Нарешті мама пояснила мені, чому, коли у віці 22-х років я вирішила жити окремо, вона навіть не обійняла мене перед тим, як я пішла. Це болюче питання я тягала з собою з житла в житло, з країни в країну, зі стосунків у стосунки. Але не наважувалася його озвучити. В той момент, коли я сказала мамі, що хочу опублікувати її фото, вона сама про це заговорила. Камінь, що висів на моїй грудній клітині стільки років, відпустив так неочікувано, що в цю мить свободи стало навіть боляче. В мить, коли всі ці кадри, які я робила з запитанням «Мамо, що то за стіна?» вже залишилися в минулому. Бо запитання вже не актуальне. Стіни нема. І, виявляється, не було ніколи.

Я не знаю що так давить на жінок сучасності. Чому навіть найкрасивіші та успішні часом не можуть розслабитися та сказати собі: «Тебе достатньо. Ти вже прекрасна!». Але щоб то не було, мені воно пече. Коли я бачу дівчину, що загартувала себе наче на війну з усім світом, мені стає боляче. Я знімаю жінок, не тому що обрала це своєю спеціалізацією. Просто не можу цього не робити. На зйомках ми обнімаємося, часом танцюємо, говоримо про минуле, майбутнє та обмінюємося мріями. Іноді дівчата плачуть і цей момент – святий. Це момент розкриття, свободи і щирості, за яку я вдячна настільки, що хочеться розцілувати їх щічки. Без цих зйомок в моєму житті було б набагато менше сенсу. Я вдячна, що маю можливість відчувати цей біль і намагатися змінити її на легкість.

«Хочу собаку» – український інтернет-майданчик допомоги бездомним тваринам і словосполучення, яке крутиться у мене в голові останні кілька років. Я б дуже хотіла собаку додому, але моє швидке життя в орендованій кімнаті, здається, сильно проти. Тому вже кілька років я – волонтерка цього проєкту. Професійні фото вирішують одразу дві задачі – допомагають знайти собаням своїх людей, а мені можливість хоч ненадовго відчути радість спілкування з тваринами. Вибачте, якщо ці фото і текст здадуться вам банальними. Для мене вони важливі, в них я відчуваю тепле, безкорисливе добро, якого в сучасному світі не так вже й багато. Спробуйте його спіймати, може воно подарує вам посмішку або навіть нового друга.

В мене немає дітей. Навіть не так, мені страшно заводити дітей. Я боюсь відповідальності, що мене не вистачить, що ресурсів не вистачить, що життя перестане бути моїм. І що найгірше – я не зможу виростити дитину щасливою. З цими страхами мені допомагає боротися сім’я Івко, життя яких я вивчаю візуально вже 4 роки поспіль. У Наталі з Вадимом 4 доньки: Соль, Наталка, Іванка та Саша. В кожної складний характер, свій світ з яким мама віртуозно танцює. Наталя свідомо обрала шлях багатодітної матері та ще й один з найскладніших – трьох доньок вона забрала з дитячого дому. І це не лише питання того, щоб налагодити зв’язок між дитиною та новою сім’єю. В Україні процедури оформлення дитини схожі на сходи, в яких хтось забив цвяхи гострим кінцем до гори. Але Івко якимось чарівним чином рухаються тільки вперед і до гори! Це не просто, але кажуть – «Головне, що разом!».

Цікавість моя – то страшне. Я хочу дізнатися все про життя, про шляхи, які обирають зовсім не схожі на мене люди. Одного разу вона занесла мене в операційну відділення кардіохірургії дитячої клінічної лікарні. Мене туди запросив знайомий анестезіолог. В них дуже молода команда. Навіть керівнику відділення, здається, ще не має 30-ти. Провела з лікарями пів зміни. За цей час вони встигли врятувати серце дівчинці 10 днів народження і я була поряд з командою. Операція тривала 5 годин. Пам’ятаю, був в ній дуже складний момент, коли від хірургів та вдачі залежало чи виживе дитина. Напруга була така, що на повітря операційної можна було повісити сокиру. Але цього разу команда виграла в смерті 1:0. Від радощів ми навіть зробили селфі – всі ж люди. Всім хочеться уваги та фото на пам’ять про добрі моменти життя.

Почитати інтерв’ю з дитячим анестезіологом та побачити історію повністю можна за посиланням.

Я не знаю, як побудована наша реальність. Вона багатомірна, вона мульвідчуттєва, багатокольорова/смакова/звукова та вміщує в себе таку кількість світів, думок, поглядів, що як починаю про це думати – голова тріщить. У колі моїх знайомих є лише одна людина, що може глибоко та спокійно сприймати багатомірність усіх проявів людського (і не тільки) життя (та смерті). Вона бачить системи, в які люди себе заковують та вміє тонко розрізняти відтінки відчуттів, їх взаємозв’язок з людською природою, соціальним тиском, часом. Мара не проповідує жодної релігії, вона не шукає системи, яка змогла б відповісти за неї на всі екзистенційні питання. Вона танцює з життям, фліртує зі смертю, вивчає багатовимірність світу, помножену на багатомірність особистого сприйняття і довіряє мені часом показати її через власну призму свідомості.

Так, на карантині я також майже не випускала камеру з рук. Вона для мене стала можливістю зазирнути в домівки українців, що добровільно ізолювалися, як тількі це божевілля почалося. Я від народження нагороджена (чи проклята?) невгамовною цікавістю до людей. А тут можна було роздивитися всі статуетки на полицях шкафів незнайомців, побачити про що вони мріють, що бачать перед тим як відійти до сну та тільки-но прокинувшись. Часто мрію стати безтілесною, щоб просто літати від людини до людини, милуватися і збирати історії не втручаючись. Звісно, при зйомці проєкту «Ізолянти» я дотримувалася правил безпеки: стерильних халат, рукавички, маска, бахіли, повна дезінфекція обладнання, але кого то зараз вже колише?

Тож навіщо нам це? Відповість креативна директорка The Gate Agency Kate Sench:

Для мене, як для КД агентства, до біса важливо розвиватися в проєктній роботі. Бо ми в The Gate Agency встановили важливе правило — хочеш будити з нами? Знімай проєкти! Проєкти наповнені змістами: про людей, почуття, архітектуру чи процеси.

Ми впевнені, що кожен митець мусить мати власну думку, цінності і персональну, глибоку біль. Те, що змушує знімати, те, що не дає зупинитись в творчості та розвитку. Тільки такі люди зможуть перетворити фото та відео для бізнесу в насправді якісні, змістовні, виразні роботи. Ті, в які хочеться вдивлятися, про героїв яких хочеться дізнатися більше. Тому цей розвиток важливий не лише для авторів, але й для наших клієнтів.

І якою ж дупою я буду, якщо вимагатиму це від наших фотографів, операторів і режисера, а сама стоятиму на місці!

Розвиток команди — це розвиток кожного її учасника, тож стараюся бігти попереду цього локомотива.

Kate Sench

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

×