Жінки, які серед відсутності всього розвивають власні громади: фотоісторії до Міжнародного дня сільських жінок

Кожна третя жінка в Україні мешкає у сільській місцевості. І більшість жінок та дівчат з невеличких міст зазнають дискримінації, не мають можливості самостійно вести бізнес, працевлаштовуватись та банально навчатись на рівні з чоловіками. Цей фотопроєкт створений UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні, підтримує жінок України. Валентин Кузан проїхав 2000 км Україною, документуючи та спілкуючись с жінками, що попри перешкоди продовжують змінювати світ на краще.

Valentyn Kuzan, documentary photographer based in Ukraine

З початку пандемії життя змінилось і відсоток зйомок, які б я міг умовно назвати ціннісними, значно виріс. Цей проєкт теж такий. Співпрацю з UNFPAUkraine ми почали ще два роки тому, і я дуже тішуся, що приводи для неї не вичерпуються.

В цій поїздці я побував на Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Черкащині, Одещині і Львівщині, і всюди зустрічав людей, котрі, не маючи особливо активного середовища довкола, прагнуть робити важливі для громади речі. А в декого з них, як, наприклад, у Катерин із села Тухля, це вже повноцінне виробництво з добрячим потоком туристів.

І живуть вони там же, де і працюють, не маючи повноцінного опалення чи водопроводу. Тобто, повністю віддаючись процесу і не зважаючи на труднощі і перешкоди.

У селі Клочки, знімаючи Ірину, котра займається пермакультурою, я дізнався, що якщо висадити навколо фруктового дерева кріп, то плоди і саме дерево не їстимуть шкідники. А у Миколаївці дізнався, що можна вирощувати овочі, не сапаючи, що змінило моє ставлення до фермерства взагалі. Ще там же, на подвір’ї господарів, побачив збудовану ними церкву із панікадилом (люстрою) із переробленого пластику. В селі на, умовно кажучи, шістесят мешканців.

Словом, знімати людей, які серед відсутності всього роблять щось, дуже надихає. І за кілька тисяч намотаних кілометрів ще я дізнався, що в Україні є блискуче відремонтовані дороги, а є паралельні до неремонтованих ґрунтові, добряче утрамбовані, котрі тягнуться на відстань близько п’яти кілометрів і на яких можна розвивати швидкість до 70 км/год. Чорні, з пресованого чорнозему, чи жовті, піщано-глиняно-кам’янисті і у вигляді канав. Із липня в робочих поїздках я вже намотав дев’ять тисяч кілометрів, і зупинятись не хочеться взагалі. Хіба що час від часу робити перерви, щоб передихнути.

«Бджолине СПА»

Марія Мосейчук ще два роки тому майже не розбиралася в агробізнесі, але тепер володіє 50-ма вуликами та прагне створити бджолиний кооператив у селі Гуньки на Полтавщині.

А почалося все з одного телефонного дзвінка, коли кум Марії запросив її із сином на свою пасіку. Жінку настільки захопила робота з бджолами, що вона вирішила започаткувати власну справу.

«Я намагаюсь оточувати себе однодумцями. Найчастіше чую: «Молодець, Маша, у тебе все вийде!». Але, наприклад, мій чоловік поставився до бджільництва скептично, бо справа потребує багато інвестицій та часу. Також інколи буває, люди дивуються, «як я сама з бджолами пораюсь», бо більшість пасічників – чоловіки. Хоча є й багато жінок, які підтримують одна одну», – каже бджолярка.

У майбутньому фермерка хоче започаткувати «Бджолине СПА» й розвивати напрям сільського туризму. Але запевняє, усе це доцільно лише після того, як буде досягнуто міжнародних стандартів виробництва продукції.

Пермакультура та боротьба зі стихійним сміттєзвалищем

Ірина Гавриш уже 7 років мешкає в невеличкому селі Клочки на Київщині та займається господарством. Якщо здебільшого люди прагнуть переїхати в місто, Ірина з чоловіком навпаки – свідомо перебралися з багатотисячного Львова в село з населенням 70 людей, але ближче до природи. У Клочках народився їхній син та нове захоплення жінки – пермакультура.

«Це стале господарювання в дружбі з природою. Такий спосіб дизайну і створення системи на подвір’ї – від системи мислення до системи розташування дерев у саду. Щоби рослини були в дружбі з комахами, тваринами та за мінімальним втручанням людини давали врожай. І що важливо – повністю органічний», – пояснює жінка.

Ірина зізнається, раніше сама стереотипно вважала, що фізично жінка слабка для фермерської справи. Але власним прикладом розвінчала цей стереотип.

Фермерка вже багато років не вживає м’ясо та переймається проблемами довкілля, тому концепція zero waste (нуль відходів) – в основі побуту родини. Але, за словами Ірини, здебільшого односельці живуть за іншим принципом та скидають усе сміття в яр посеред села. Деякі – спалюють на городах. А все тому, що в Клочках нема організованого вивозу відходів, і як результат багаторічної звички – стихійне сміттєзвалище в центрі села. Ірина разом із чоловіком вирішила боротися з цією проблемою.

«Я не ставлю собі одразу великих цілей, поступово йду до своєї мети. Ось так, маленькими кроками, з любов’ю, із повагою до природи, людей йти вперед. Робити все від душі, наче для своєї родини. І тоді знайдеться відгук, люди обов’язково зрозуміють, відчують і підуть за тобою».

Тактильна козина ферма

Тетяна Страмнова – мама двох особливих діток та власниця козиної ферми. Коли одного разу шкільна вчителька сказала, що завдяки взаємодії з тваринами її діти розвиваються краще за інших вихованців, жінка задумалася про створення контактної ферми для дітей з аутизмом. Мотивації додала підтримка інших батьків.

Свій шлях в агробізнесі Тетяна почала ще в Донецьку 12 років тому завдяки дітям. Перед цим її життя ніяк не було пов’язано із сільським господарством. Але народження доньки підштовхнуло жінку до розведення птахів, аби годувати дитину завжди свіжим та натуральним м’ясом. Так Тетяна стала власницею перепелиної ферми. З початком війни на Донбасі жінка вимушено переїхала в село Музиківка Херсонської області, де спочатку намагалася відновити пташиний бізнес, але згодом почала розводити кіз.

«Я чула, що «бізнес – не жіноча справа», «в мене нічого не вийде» і «я не потяну таке господарство». Однак мене це навпаки загартувало та мотивувало. Як це в мене не вийде? Усе вийде».

Жінка вже домовилась із фахівцями школи, де навчаються її діти, про проведення занять на фермі. Тетяна буде вчити вихованців сироварінню, поведінці з тваринами та нюансами догляду за ними, а педагоги слідувати шкільній програмі, але із залученням до процесу тварин. Підприємниця каже, надалі її ферма буде доступна для всіх охочих.

«На початку мені було дуже складно, найближчі люди відмовляли від власної справи. Але це не має зупиняти. Бізнес – не лише для чоловіків. Рухайтесь уперед наперекір та на зло всім. Як-то кажуть, лежачого хліба ніде нема. Пороби до поту, то й поїси».

Водоочисна споруда для громади

Віра Попаз вже 40 років займається агробізнесом і не збирається зупинятися на досягнутому. Маючи досвід завідування виробництвом винного заводу, жінка створила кооператив, щоби розв’язати проблеми громади села Кубей, Одеської області.

Окрім рослинництва, фермерка прагне розвивати туристичний напрям. За її словами, Кубей розташоване на розвилці трьох автомагістралей, де великий потік туристів із Молдови, Болгарії, Румунії. Але розміщати їх ніде – готелів у регіоні немає. Тому жінка вирішила створити готельно-ресторанний комплекс із конференц-залою, власною пекарнею, пивоварнею, басейнами та системою очистки води.

Хоча село знаходиться над великим озером, і воду в місцевих закуповують інші населені пункти, вона не відповідає стандартам ДСТУ. Жінка переконана, це питання є нагальним, адже майже 7 тисяч людей щодня споживають неякісну воду. З цією ідеєю Віра Попаз стала учасницею освітньої грантової програми TalentA. Після встановлення системи очисних споруд, кооператив продаватиме воду за собівартістю, а також безоплатно надаватиме її школам та дитячим садочкам громади.

«Звісно, буває чую, що «я забагато на себе беру у своєму віці». Однак я живу виробництвом, для мене таке навантаження – під силу. Поки маю здоров’я, сидіти на одному місці не планую». Усім іншим, хто сумнівається в ідеї, жінка збирається доводити не словами, а справами.

Ферма “Двох Катерин”

Катерина Ільків та Катерина Лісова дві бізнес-партнерки, які почали вести козине господарство і заснували ферму “Двох Катерин” у Карпатах.

За чотири роки з декількох кіз їхня отара збільшилася до 50 голів, підприємниці перевезли ферму в більш туристичне село та почали виготовляти сири.

«Буває так, що мене в таксі впізнають і починають розпитувати, як то нам вдалося, – каже Катерина Лісова. – Але найчастіше, на жаль, стикаємось із заздрощами та намаганням зіпсувати наші справи. Ментальність така, що традиційно жінка в селі – це приставка до кухонної плити, яка ще пере, прибирає та витрачає гроші чоловіка. Ми своїм прикладом показуємо, що жінки вміють і можуть самостійно вести бізнес, розв’язувати проблеми».

У планах підприємниць – здобути сертифікат органічного виробництва та створити молочний кооператив, аби залучити селян до розведення кіз. У такий спосіб «люди стабільно матимуть “копійку”, а фермерки – вдосталь молока для виробництва сирів».

Тим жінкам, які живуть в сільській місцевості й розмірковують про власний бізнес, Катерини радять «не сидіти на місці, а рухатися вперед».

Ферма Валентини Сабельнікової

Валентина Сабельнікова ніколи не думала, що займатиметься сільським господарством. Тепер на її фермі зростають 64 види рослин! З них жінка виробляє різноманітні органічні продукти на продаж: цукати, в’ялені овочі, чурчхелу, спеції, фруктові чіпси, песто та конфітюр.

«У нашому регіоні жінок-фермерок немає зовсім. Розумієте, яка дрімучість. Відчутний опір, певні упередження в мій бік, і мені важко. Чомусь у співпраці перевага надається чоловікам… Була історія з партнером, який не хотів мене слухати в питанні виробництва, бо я жінка. У таких випадках ніхто нікому не заважає йти власним шляхом. Я намагаюся себе оточувати людьми зі спільними цінностями, бо інакше каші не звариш».

Фото: Валентин Кузан

Текст: Анастасія Шепєлєва

×