Золотий унітаз, «Гадання на карантині» та два документальні проєкти: чим запам’ятався 2020 бородатому портретисту

Перебираючи ці історії я щиро дивуюся, чи на одній планеті я опинилась з Кузаном: як у цей однозначно невтішний 2020 йому вдалося стати частиною стількох різнопланових, складних та багатошарових історій? Та до чого тут я, краще про кузанщину розповість сам автор. Йому слово.

Валентин Кузан, фотограф The Gate Agency

1.

На початку 2020-го мені пощастило зняти те, що я ніколи не бачив на свої очі, оскільки в Межигір’я на екскурсію не ходив і взагалі думав, що таке буває тільки там і тільки в якомусь єдиному екземплярі. І це явище так і залишалося для мене в іншому світі. Доки випадково не натрапив на це — символ вершини успіху в посткомуністичній країні. Думаю, зараз це фото виглядало би непогано на стіні офісу IT-компанії, наприклад. Чи можна було б послатися на Дюшана і повісити цей кадр в галереї.

2.

Цей кадр я зняв у населеному переважно болгарами і гагаузами селі Кубей під молдавським кордоном, під час експедиції. Тоді я фотографував для UNFPI жінок, котрі в глибинці ініціюють корисні для громади проекти. На фото будівля, де планують розташувати пристрої для очищення води. Але зараз там лежать гілки, з яких робитимуть мітли. А з приводу тих країв — якщо ви поціновувач/ка вишуканих напоїв, то Кубей і Болград — місця, де роблять прекрасні зразки бесарабського вина, рекомендую. 

3.

На що мені пощастило у 2020-му, так це на ціннісні зйомки, зокрема під час поїздок. Із Ukrainer і Національним музеєм Голодомору-геноциду ми поїхали в експедицію, де я відзняв сто двадцять портретів людей, котрі пережили цю трагедію, цей досі незасуджений злочин проти людяності. Переважно нашими героями були жінки і чоловіки віком від дев’яноста шести до ста років, хтось із них був готовий говорити, хтось досі за звичкою боявся, що такі розмови можуть накликати на родину неприємності. Більшість під час інтерв’ю плакали. Хто від спогадів про жахи, які пережив, хто через те, що не мав змоги врятувати хоча б когось. Жінка на фото — одна з тих, хто все-таки вижив, зберіг силу духу і невтомність у праці. Одна з тих, хто свідчить про незбагненне — як таке могло статися, і як можна було вижити в тому всьому.

Перед цим фото є кольорове фото бабусі. Уявіть тільки, як це — зберегти людяність, доброту і радість від життя в таких умовах. А їй це вдалося.

4.

Під час весняного локдауну я продовжував знімати митців (маю такий довготривалий проєкт), але через відеозв’язок і колажуючи зображення зі смартфона з тим, що бачив довкола себе. На фото — письменник Юрій Іздрик у себе вдома в Калуші і сторінка з книги класичного фотопортретиста Річарда Аведона. Як я довідався потім, Юрій втрапляв у фб-розбірки з приводу його ставлення до, якщо пам’ятаєте, флешмобу Me Too. І в цьому кадрі, мені здається, якесь таке потрапляння маскулінного автора в лещата феміністичних тенденцій присутнє. Звісно ж, це я зрозумів після зйомки.

5.

Початок 2020-го у мене був пов’язаний із розлученням і я відчував водночас потребу в тому, щоб багато часу проводити на самоті, а з іншого — у періодичних відвертих розмовах на важливі теми. І відзняв десять людей, котрі розповідали про свої подібні досвіди: і про потребу закритися від зовнішнього світу, і про те, як потім із цього етапу виходили. Вийшли дуже цікаві історії.На фото — співачка Даша Давидова, з якою ми познайомились, коли я майже щовечора ходив на джазові концерти.

6.

Другий найзначніший за емоційним заглибленням проєкт я також знімав переважно в поїздках. Це була серія зйомок людей, котрим загрожувало сексуальне насильство, і котрі довго позбувалися після тих випадків травм і страхів. В одному випадку це “довго” становило аж двадцять років. В результаті UNFPI зробили виставку, і її побачили мої старші діти. Син прочитав всі історії, і, мабуть, це найкраще, хоча, сподіваюсь, не єдине, чого я міг досягнути — привернути увагу до проблеми харасменту людей, свідомість яких ще формується. Щоб вони знали з самого початку, скільки болю можуть завдати нібито безневинні приставання. На фото — Анастасія Лугова, жінка, яка врятувалася від нападу в потязі і тепер допомагає подолати травматичний досвід десяткам інших жінок.

7.

Якщо ви не знали, то в Ужгороді, місті, де я прожив дванадцять років і звідки я переїхав до Києва, є потужна школа нейрохірургії. Заснував її Володимир Смоланка, про якого не можу тут не сказати. Так от, провідуючи в лікарні бабусю, я раптово виявив, що оперував її теж Володимир Смоланка, але молодший. Із ним ми перетиналися в студентські часи, і ще тоді він викликав у мене повагу. І оскільки на той момент у мене вже був досвід зйомок операцій на відкритому серці, то ми якось одночасно прийшли до висновку, що настав час зйомок операцій на мозку. 

 Так от, на фото не краєвид. На фото зображення із залитої кров’ю камери ендоскопа, введеного через невеличку дірочку в черепі людини. Зображення, виведене на монітор, і на передньому плані — плечі хірургів, котрі дивляться на той монітор і таким чином оперують пухлину в мозку. 

Знайомтеся, Ужгород, найменший обласний центр. Незрозумілий закарпатський діалект, бограч, чехословацька архітектура і високотехнологічні операції на мозку.

8.

На фото — музикант і актор Місько Барбара, фронтмен гурту “Мертвий півень”. Тільки не кажіть, що ви про нього не знали, бо це ж наша, хоч і не максимально масово тиражована, класика. Місько зайшов до нашої студії посеред старого Києва, до старовинної будівлі, і ми зробили з нього наприкінці зйомки прибульця. Спонтанно, знайшовши якусь штуку для візажистів у нашій гримерці. Ну і вийшло про Міська, бо це дійсно якась позаземна сутність із космічною музикою і космічною добротою в очах. Правда, в цьому кадрі ми її приховали. Приходьте краще на його післялокдаунний концерт. 

9.

Навесні ми з агенством ще зняли серію портретів медиків, котрі не побоялись публічно заявити, що є серйозні проблеми із засобами захисту в лікарнях. Попри гучні запевняння влади і керівництва медзакладів, що все прекрасно і під контролем. І завдяки їм волонтери підключались і забезпечували все, що треба. Ми вирішили запросити цих безстрашних людей до студії і зазирнути в очі тим, хто бореться із захворюванням, про яке світ ще майже нічого не знає. Ось що з цього вийшло.

10.

Через камеру телефона я зазирнув на весняному ж локдауні в ті міста, куди б іще довго не потрапив. Наприклад, Нью-Йорк, де знімав письменника Доржа Бату і музиканта Фіму Чупахіна, чи Роттердам, де зняв ось цього, що на фото, американського блюзмена на ім’я Кіт Данн. Це відбулось завдяки тому, що моя подруга вирішила організувати джазовий онлайн-фестиваль з благодійною метою. І запросила мене до співпраці. 

[ninja_form id=3]

×