Як першокурсники адаптуються до нової навчальної реальності: документальний проєкт Сергія Коровайного

Айстри не першої свіжості, так само як і білосніжні блузки з сорочками та явно задовга промова директора. Пам’ятаючи усі ці зі “святом”, ми і уявити не могли, що їх щось може скасувати. Що цьогорічні випускники останні пів року закінчували школу та вступали у ВУЗ тихо і тривожно — без жодного уявлення щодо подальшої ситуації у зв’язку з пандемією.

Сергій Коровайний вирішив задокументувати випускників та сьогоднішніх першокурсників, а також розпитав про їхні відчуття у карантинному світі.

«Я робив ці інтерв’ю з двох причин. По-перше, як фотограф-документаліст я хочу задокументувати те, що відбувається зараз. COVID — переламний момент для України та всього світу, і я шукаю якісь неочевидні теми, де це особливо очевидно. По-друге, це моя персональна тема. Свого часу я важко визначався із професією, і тоді в мене це не вийшло — подався на економічний і жодного дня не працював за фахом. Шукати новий шлях і тоді було важко, а нині ще й світ лихоманить. Пандемія сплутала всі карти, і молодому поколінню від цього нікуди вже не дітися. Тож мені було цікаво, чи готові вони адаптуватися. І з’ясувалось, нестабільність їх геть не лякає».

Марко Сосяк (Івано-Франківськ), фотограф, не планував продовжувати навчання і нікуди не вступив

«Плани в мене були масштабні. Я мав назавжди переїхати до Барселони, бо там у мене родичі. Але почався карантин. Тож зараз маю вступати в Україні, щоб до армії не забрали, й перечекати карантин. Усі плани поламалися за день, але мені буде добре і там, і тут. Не поїхав зараз — поїду пізніше. 

До школи я й до карантину майже не ходив, тож нічого не змінилося. Вчитися мені було нецікаво, тому у школі я бував рідко. До ЗНО не готувався взагалі і склав відповідно. А з однокласниками у нас різні інтереси, тож за ними не сумую. До мене одразу чогось усі ставилися трошки вороже. З дитинства не знаходив спільної мови з однолітками, тягнувся до дорослих. 

Два роки займаюся фешн-фотографією, працюю сам на себе у фотостудії. Працювати почав випадково — знімав репортажі й так про мене дізналися. А потім зрозумів, що мені це не подобається, бо там мало контролю — я не мав змоги поставити світло, модель, повністю створити всю картину. Зараз займаюся переважно постановочною фотографією. Спочатку цікавили тільки гроші, а за пів року вже займався цим більш творчо.

Щоразу моя межа можливого, моя «стеля» росте. Не знаю, коли об неї стукнуся. А як не стукнуся — хочу в Каліфорнію. Побачимо».

Данило Шейко (Переяслав), вчитиметься на лікаря у Львівському національному медичному університеті ім. Д. Галицького (і планує отримати грант на освіту за кордоном)

«Я хочу бути лікарем, але поки не обрав університет. Натомість візьму участь у програмі Ukraine Global Scholars, яка допомагає учням українських шкіл здобувати гранти на освіту за кордоном. Після іспитів подамся на грант, а як отримаю — вступатиму за рік. Раніше цього року вступив до Української академії лідерства, але відмовився. 

Школа абсолютно не готує до вибору професії. Усі ті профорієнтаційні бесіди — лише “для галочки”. Більшість не знають, чого хочуть. Якийсь період боявся, що вчитися на медика буде дуже складно. Але зрозумів, що більше ніде себе не бачу. Міг би піти на перекладача, адже мови даються мені легко, втім, сидіння над перекладами мене відлякує. 

За контрактом UGS, після завершення навчання за кордоном я мушу повернутися працювати до України. Маю на меті долучитися до зміни системи охорони здоров’я в Україні. Брав участь в онлайн-таборах від UGS — ідеєю одного, зокрема, було “вдягнути лікаря замість того, щоб купляти костюм на випускний”. Я все одно не збирався на випускний (мені не цікавий цей двіж), тож зібрав гроші й придбав небулайзер (компресорний інгалятор) для інфекційного відділення лікарні у Переяславі. 

Сподіваюся, COVID стане сезонною штукою на зразок грипу. Але загалом, я ніколи не планую більше, ніж на два дні вперед, бо в цьому немає сенсу. Якщо він нас не вб’є, то все буде добре. Намагаюся сприймати речі такими, якими вони є, — особливо коли не можу нічого змінити. Будувати життя треба так, щоб воно відповідало реаліям, а не заперечувало їх».

Саша Артюшенко (Бахмут), вступив до Харківської державної академії культури на телерепортера (як і планував)

«Мені не було важко обирати — давно розумів, що хочу займатися чимось творчим. В офісі сидіти у мене не вийде, я непосидючий. Довго був ведучим у нашому місцевому палаці культури, і це мені дуже подобалося. 

Також хочу просуватися в музиці. У школі я вчився грати на гітарі — просто для себе. Викладачка заохотила мене до музики, розгледіла талант до співу. Як вийде з музикою — класно, а як ні, то теж нічого, буду ведучим. 

Карантину ніхто не чекав. Та величезний плюс — у всіх з’явився час на репетиторів, на підготовку до ЗНО, багато хто встиг нормально підготуватися до іспитів. Я вже з 10-го класу ходив до репетиторів, і тоді часу просто не вистачало, особливо враховуючи мої репетиції у ПК. Виходив із дому о 7:30, а повертався о 8-9 вечора. 
Обожнюю наше місто за випускні. Зазвичай на площі ставлять гарні декорації, проводять бал випускників, парад містом, запрошують зірок. Було цікаво, як буде цього року, але цього року ­— COVID.

Сумно, що починати навчання в університеті доведеться, скоріш за все, дистанційно. Матимемо цікаві предмети — театральне мистецтво, наприклад. Але зумом це вже геть інше».

Настя Матус (Обухів), вступила до Київської академії мистецтв на мистецтвознавство (як і планувала)

«Із сьомого-восьмого класу мене хитало — то одне подобалось, то інше. Цікаво — робила, набридало — шукала нове. У десятому почала готуватись до медичного, але вчителька з математики, що мене готувала, якось сказала: «Настя, ти взагалі ніяка». Щось тут було не так. Коли батьки почули, що хочу на мистецтвознавство, спочатку закликали «ще подумати», а тоді — змирились. Аби лише вступила, знаючи, що робиш. 

Останній семестр на карантині був дуже стресовий. Спочатку все ніби нормально, а потім — видихаєшся, бо вчитись удома набагато важче. Під кінець травня я остаточно згасла і нічого вже робити не хотіла. Знаю, що однокласниці почувалися так само. 

У мене немає великих очікувань від студентського життя. Думаю, хотіла би просто вчитися, отримувати потрібні знання. Я розумію, що там, можливо, будуть більш творчі люди, інша атмосфера. Утім, високої планки не ставлю — підґрунтя поки нема. А COVID колись таки закінчиться — це ж не безкінечна штука».

Повну серію можна побачити на Reporters.

Текст: Дар’я Безрученко

Фото: Сергій Коровайний

×