Святково, карантинно: фотопроєкт про Великдень 2020 в Україні

На Великдень фотодокументалісти The Gate Agency, набрали антисептику, масок, обережності і роз’їхалися хто куди. Антон Федоров запалився ідеєю зняти святково-карантинний вікенд в скельному монастирі, Катерина Сенченко мріяла фотографічно охопити далеке село Львівщини, Ельза Жеребчук засіла в Київській області, Сергій Коровайний стійко залишився чергувати в столиці.

Не всі плани здійснилися ідеально, але й святкові дива траплялися. Вийшло об’ємно та місцями навіть неочікувано. Тож далі про медиків на великодневій зміні, священика по виклику, святкових монахів та турботу про київських безхатченків. 

Антон Федоров

Чернівецька область, скельний монастир Миколая Чудотворця

Обираючи місце для зйомки Великодня, вирішив знайти усамітнене віддалене від міської метушні місце. Тому відправився у чоловічий монастир що знаходиться на висоті 150 метрів над річкою Дністер у скелі.

Саме тут знаються на самоізоляції. У монастирі мешкає 8 чернців та декілька помічників, що ведуть господарство. Зазвичай храм при монастирі відвідує велика кількість мешканців з сусідніх сіл, та паломників з усієї країни.

Але під час карантину монастир пустує. Напередодні свята в храм завітала поліція та розповіла, яких мір слід дотримуватись під час святкової служби. Отож молилися під відкритим небом всю ніч, дотримуючись карантинних заходів. Після освячення невеликої кількості кошиків, люди розійшлись по домівках, а чернці – по кельях, відпочивати після довгої святкової служби.

Катерина Сенченко

с. Головецько, Львівська область та м. Чернівці

Що не так з Головецько

Я мала за мету зняти, як цього року виглядатиме карантинний Великдень там, де здавна традиції поважають та бережуть. Тому вмовила колег з The Gate Agency відвезти мене в село Головецько, Львівської області. Там на мене чекала тітка знайомої. Так, я трохи заздалегідь домовилася про зустріч з місцевою родиною, щоб не натрапити на переляк селян при виді камери. Вже не раз бувало, що не розпещені увагою люди сіл реагують на фотоапарат або дуже дружелюбно, або навіть агресивно. І передбачити реакцію майже неможливо, тож краще мати в тусовці когось «свого».

Від Львова до Головецько 106 кілометрів на подив прекрасною дорогою. Приїхали ми вже ввечері, боялися, що не встигнемо на карантинне освячення яєць та пасок.  Орієнтуватися по номерах домів в глибоких селах – справа марна, тож тітка Свєта сказала нам просто: «Моя хата остання на селі, біля знаку “Кінець Головецько”». Ми й не підозрювали, що це село – місцевий мегаполіс. Проїхали кілометри чотири, а знаку все немає. Дорогою знімаю, як на подвір’ях священик окроплює святкові продукти людей, що чемно стоять на відстані 2 метрів один від одного. В їх поглядах читається сильна напруга. Здається, селяни й самі не розуміють порушують вони правила карантину чи ні.

З тіткою Свєтою ми так і не зустрілися – зовсім заблукали. Тому я вирішила, при виді наступного подвір’я з віруючими, просто вийти з машини і попитатися, що тут і як, та чи можна познімати. У відповідь мені кажуть, що для зйомки треба отримати дозвіл священика – «Он його машина!». Показують на зелену, стареньку іномарку, в якій зачинився священик, побачивши фотоапарат в моїй руці. Не виходив кілька хвилин. Переляканого батюшку почали захищати люди, мовляв, йди-но звідси, мала, не псуй нам свято. Довелося сісти в авто і поїхати з єдиним кадром – зеленою іномаркою із замурованим в ній священиком.

А з тіткою Свєтою ми так і не зустрілися – хто ж знав, що у Львівській області два Головецько і ми оберемо не те. Ми не знали. Тітка Свєта також.

Святкове диво в реанімації інфекційної лікарні

До Чернівців ми приїхали вже на четвертий день відрядження, вбиті, що коні після скачок. Але, коли мій знайомий журналіст запропонував зняти лікарів, що працюють у Великдень на передовій протикороновірусної боротьби, я моментально погодилася. Ці три жіночки заступили на зміну одразу після святкової ночі. Вони – медики реанімаційного відділення інфекційної лікарні в Чернівцях. В цьому місті вперше в Україні було зафіксовано хворого на COVID19 і досі Чернівецька область лідирує за кількістю інфікованих. На 20 квітня тут зафіксовано більше дев’яти сотен хворих на коронавірус. Але, за словами моїх героїнь, святкової ночі в реанімаційне відділення не потрапило жодного хворого. Кажуть, що це маленьке диво, бо в тяжкому стані, на жаль, наразі багато. 

Самі ж медики через свята на службі не засмучуються, кажуть, що звикли. Були тут і коли хворих на тиф привозили, і на холеру, тож коронавірус – не шокує і не лякає. Це просто їх робота, а свята, не свята – не має значення. Єдине, що насправді неприємно – це ставлення людей. Через масову паніку навколо COVID19, з лікарями часто перестають спілкуватися сусіди. В невеликому місті це особливо болісно відчувається. А ще хворі на коронавірусну хворобу тут до останнього тягнуть і не звертаються по медичну допомогу, бо бояться розголосу і засудження. І це в той час, як в Києві медики просять городян не викликати швидку, якщо заболіло горло і вчора чхнув, бо це заважає роботі з насправді хворими. Людям в нашій країні точно потрібен баланс з оцінкою власного стану і здоровий глузд, звісно.

Ельза Жеребчук

Київська область, село Дзвінкове
Священник на замовлення

Не всі хотіли святити Паски біля телевізора. В моїй історії у людей була можливість замовити приїзд священика прямо з доставкою святої води додому, адже для старшого покоління свято могло напросто не відбутись. О шостій ранку ми винесли наше надбання і встали чекати.

Коли сорок хвилин простояли, і почали грітись біля свічки, ми пішли чекати на дзвінок вдома. Там я побачила, що стрічка  в фейсбуку святкувала  буквально всю ніч.  Сподіваюсь, біля телевізора. О восьмій ранку, після всіх служб, до нас приїхав місцевий священик, посвятив наші кошики десь за дві хвилини, сів в машину і зник. Під його дзеркалом заднього виду на прощання похиталась захисна маска.

Сергій Коровайний

Київ
Національна гвардія, Благодатний вогонь та напівпорожні храми

Українська влада задовго до свята закликала людей не ходити в церкву на Великдень. Деякі з церковних діячів доєдналися до закликів, деякі навпаки – запрошували вірян до храмів всупереч карантину. В ніч з 18 на 19 квітня ми з колегою їздили Києвом та дивилися, як столиця святкує Пасху. 

За кількістю поліції та солдат навколо Києво-Печерської Лаври (УПЦ МП) атмосфера нагадувала президентський форум. Пройшовши кілька кордонів, ми доєдналися до групи інших фотографів та телевізійників. Деякі натягнули на обличчя марлю, інші мали на собі захисні костюми та нагадували космонавтів. Вірян натомість майже не було. В Лавру постійно в’їжджали машини швидкої – як не як, епіцентр спалаху коронавірусу. Фотографи обступали машину та не давали проїхати, залізаючи об’єктивами ледь не в кабіну до лікарів. Всі чекали чартер з Благодатним вогнем. 

Поступово збиралися люди, але, попри побоювання влади, їх було небагато і дистанцію вони тримали не гірше шведів. Коли Вогонь таки приїхав, священики та журналісти ломанулися в маленьку церкву, забувши про всі віруси. Поліція тільки головою хитала. 

Якщо вже в Лаврі все пройшло мирно, що там казати про інші конфесії. Заїхали у Володимирський собор (УПЦ КП) – декілька людей, приготування до служби. Постояли, поїхали у Михайлівський (ПЦУ) – те саме. Телевізійники налаштовували камери для онлайн-трансляції, нечисленні віряни розбрелися по кутках. Тут ми дочекалися митрополита Єпіфанія, який запевнив нас і весь світ – Христос все ж таки Воскрес. Зі спокійною совістю і у боротьбі зі сном розійшлись по домах.

Блакитно-білий Великдень 

Велика сім’я Івко – мама, тато і чотири доньки, – мають усталений ритуал святкування Великодня. На четверту ранку до церкви, подім – в гості до бабусі. Але цього року карантин зіпсував всі плани, в церкву не підеш через пандемію, а бабуся в групі ризику. Але Великодень є Великодень, його не можна відміняти за жодних обставин. 

Було дуже круто розділити пасхальний сніданок з Наталією, Вадимом, Сашою, Наталкою, Іванкою і Соломією. Їсти смачні та різні паски, стукатися крашанками, сміятися і відчувати – ось таким повинно бути справжнє родинне свято.

Святкові волонтери

Безхатьок легко не помічати. В карантині їх контакти із зовнішнім світом звелися до мінімуму. Для багатьох з них волонтери Спільноти Святого Егідія залишилися єдиним містком за межі їх спільноти. 

У Юрія Ліфансе процес організован добре. Соціальна дистанція, антисептик – і лише потім роздача обідів. На честь Великодня до наборів додали паски та крашанки, а на честь карантину – маски та дезинфектори. 

Роздають за територією церкви на Солом’янці. Деякі бездомні просять не знімати (а то, каже один, дружина побачить), але більшість не звертає уваги – звикли. Юрій спілкується з ними, нарікає на карантин – так влаштували би пікнік. Час від часу за спинами лунають потяги, яких так не вистачає цією весною. Вечоріє, безхатьки розходяться, і волонтери закривають ворота церкви. 

Цікава історія?

Ми плануємо ще більше таких та навіть ще крутіших. І запрошуємо тебе у нашу компанію Друзів. Підтримуй проєкти від The Gate Agency клікнувши ось сюди та вирішуй, про що буде наступна історія.

Наші творчі зйомки потребують банальних затрат, які зараз агентсво покрити не в змозі. Але ми все одно вперто націлені робити багато нових корисних, цікавих та щирих проєктів, бо як фотографи і документалісти просто не можемо, та й не маємо права, залишатися осторонь сучасного життя.

Для історії, пам’яті та збереження досвіду.

Читайте також:
⚈ «KEEPDISTANCE: візуальна колаборація realme, Ohueno та The Gate Agency»
⚈ «Час закритих дверей. Як український бізнес переживає коронавірус»
⚈ «Як виглядають ті, хто намагаються перегнати коронавірус»
⚈ «Вибачте, сукні! Фотоісторія зі швейної фабрики, що тепер випускає захисний одяг»
⚈ «Ізолянти: друга частина фотопроєкту про українців на карантині»

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

×