Згадки про 2020: найкращі фото головного документаліста The Gate Agency

Нарешті нам вдалося відібрати кращі кадри року. Не посміхайтеся! Це чимала робота: в нас було 85 Тб матеріалу, п’ять фотографів, 12 місяців та купа проєктів – ми розуміли, що в 2020 The Gate Agency перейде і на цей формат зйомок. Щоб обрати кращі роботи ми збиралися, разом передивлялися кадри від січня до грудня, обговорювали змісти та форму, світло та композицію кожного цікавого фото. Переривалися на каву та мемаси, щоб видихнути, і знову вмикалися у відбір. Врешті решт, прийшли до висновку, що історія, яку розповідає кадр, часто важливіша за форму. Просто зняти красиво та правильно в переповненому контентом світі, вже не айс. Особливо в цьому дивному році, про який розповідати, який критикувати та в якому прискіпливо шукати щось хороше можна цілу вічність.

Розпочнемо цю надихаючу і чесну портретну фотоісторію з Сергія Коровайого. Що він назнімав у 2020-му? Історії найкращих кадрів року розповідає сам автор. Спойлер: всього їх 10 і вони дуже різні, але дуже справжні. Остання наша улюблена.

1.

Цей кадр був знятий на одному з найбільших металургійних заводів України — на комбінаті ім.Іліча в Маріуполі. Опинився я там, працюючи над проєктом про екологічну ситуацію на індустріальний характер міста.  Довго працював над дозволом потрапити на завод. В тому цеху, куди мене врешті-решт пустили, не все міг знайти епічних металургійних сюжетів: він був нещодавно модернізований, і обладнання працювало без бризок розпеченого металу та стовпів вогню. Коли вже був час завершувати зйомку, звернув увагу на хлопця, що розмішував у величезному котлі домішки, необхідні для плавки. Навів камеру, і в той самий час у всі боки полетіли іскри. Така от фотографічна удача. Згодом цей кадр разом з іншими з серії переміг на конкурсі Fresh Eyes 2020 by GUP magazine, виставлявся в Амстердамі та був надрукований у книжці. Нещодавно нарешті забрав свої три примірники.

2.

У лютому знімав для Financial Times Анетівку, єврейське поселення для переселенців з Донбасу. У фокус іноземних ЗМІ воно потрапило через візит сюди Рубі Джуліані, адвоката американського президента Дональда Трампа. Після візиту Джуліані навіть став почесним мером містечка. Головний рабин України Моше Асман з гордістю показував нам будинки, синагогу, майстерні та сквери, і час від часу хвалив президента Трампа. Цікаво, як він почувається після перемоги його опонента на американських виборах?

3.

На початку весни 2020 суворий локдаун через COVID-19 загнав нас по оселях. Все почалося десь за тиждень до зйомки. Я гортав стрічку в Facebook і побачив заклики приходити на онлайн-мітинг проти зменшення бюджетної підтримки культури в Україні. Тобто, подумав я, якщо мітинг проходить онлайн — можна спробувати побути на ньому онлайн-фотожурналістом. Але скріншоти робити було нецікаво, тому я поставив та табурет ноутбук, розмістив на задні план величезну папороть — сетап готовий. Уявляв, що знімаю звичайний мітинг — зі спікерами та натовпом, великим, середніми та загальними планами тощо. Дивний досвід.

Репортаж опублікувало видання Reporters. Мабуть, саме там його побачили наші друзі та клієнти Klitschko Foundation. Побачили — і звернулися з пропозицією зняти їх івент. Так з онлайн-фотожурналіста я перетворився в онлайн-фотографа. Семінар «Обрії майбутнього» я знімав і торік. Дуже крутий формат — підлітки, що були відібрані на програму, читають серйозні тексти, обговорюють та вчаться з суперменторами з Klitschko Foundation та Аспен Інституту Київ. Цього року він проходив в Zoom. Але ситуація склалася так, що про саму зйомку я дізнався за пару годин до неї. І почався броунівський рух речей у квартирі! Стіл на центр, книжки та речі вбік, рослини та настільні ігри геть з кадру, знайти новорічну гірлянду, прибрати книжки, кинути Марії варіант, повернути книжки, повернути рослини, дістати лампу, дістати ще одну лампу… Як зазвичай буває під час скайп-зум-конференцій. Врешті-решт в кадр потрапив пристойний інтер’єр, що повинен був передавати мудрість, затишок та любов до великих текстів. Поза кадром притаївся вселенський хаос. Посеред хаосу стояв я зі штативом, слухав дискусії та знімав свій репортаж.  Якщо все життя переходить в онлайн, може, це і є майбутнє репортажної фотографії? А якщо серйозно, дуже хочеться повернутися до звичайного життя. А з ним — і до офлайнових зйомок як чудових Klitschko Foundation, так і інших клієнтів та проєктів.

4.

У квітні із подивом дізнався, що у Німеччині існує спеціальне католицьке фотоагентство KATHOLISCHE NACHRICHTEN-AGENTUR. Як саме дізнався вони замовили у мене зйомку Великодня під час карантинних обмежень. Пам’ятаю, тоді ще було лячно виходити на вулицю, а про коронавірус інформації було вкрай мало. Тож, набрався сміливості та з колегою їздив по київських церквах, шукаючи скупчення. Поліція працювала тоді добре і люди були свідомі — натовпів майже не було. Навіть у Михайлівському соборі, головному для вірян Православної церкви України, вночі було порожньо, і тільки декілька людей слухали богослужіння Митрополита Єпіфанія. Було в цьому щось незвичне і таємниче.

5.

У гаражі Євгена Еріка, директора компанії Solar Gaps, згадуєш про класичні історії Кремнієвої Долини. Тут також панує атмосфера інновацій та зберігаються прототипи його жалюзі із вмонтованими сонячними панелями. Я знімав історію пана Еріка та його винаходу для видання Ukrainer. Коли мова зайшла за портрет, побачив білу тканину серед всього різноманіття кольорів і зрозумів — краще бекграунду не знайти.

6.

Прекрасний текст до цієї світлини для видання Reporters написала Оля Омельянчук.  

 “— Чуєте, як цвіркуни співають? 

Крокуємо окопом на Світлодарській дузі, за кількасот метрів від позицій російських гібридних сил. Засмаглий піхотинець відганяє рукою зграю собак, що вже звикли жити поряд із військовими, і просить дивитися під ноги, «щоб не наступили на змію, бо ж тут їх живуть цілі кубла».

З моменту оголошення «всеосяжного перемир‘я» минув місяць. І, хоч бойова активність справді знизилася, противник знайшов новий спосіб обстрілювати наші позиції. Тепер російські гібридні сили закидають армійців ПОМ-2 — протипіхотними осколковими мінами натяжної дії. Нещодавно під Горлівкою на такій підірвалися й отримали поранення двоє морпіхів. 

— Спочатку йде звук вистрілу з ручного протитанкового гранатомету, на який замість заряду прикріплюють ПОМку. Міна падає і, завдяки своїм чутливим «пелюсткам», спрацьовує, якщо навіть ти просто проходив повз. Якщо ПОМ-2 не зачепити — вона самоліквідується за 4-100 годин, залежно від того, який час перед запуском встановили бойовики. Штука небезпечна — її уламки розлітаються в радіусі до 16-ти метрів і можуть уразити одразу декілька осіб.

— Чуєте, як цвіркуни співають? — запитує ще раз. — Трохи моторошно, правда? Просто тиша на війні завжди якась неприродна.”

7.

За рік за кермом я об’їздив всю Україну, принаймні основні її магістралі. Дорогою я звертав увагу на те, що одночасно веселило і захоплювало, — на українську придорожню архітектуру. Куди б я не їхав, рано чи пізно мені зустрічався середньовічний замок, баварський заїжджий двір, античний палац або гігантський кухоль пива.У містах зовнішній вигляд вулиць і будівель визначається контекстом, але на трасах таких рамок немає. Можна будувати що завгодно і як завгодно, орієнтуючись тільки на власний смак, — аби приваблювало водіїв і пасажирів. Завдяки цьому українські дороги нагадують країну Нетландію з казки про Пітера Пена і дітей, які відмовляються дорослішати. 

Влітку 2020 я зняв про це фотопроєкт.

8.

Запала в душу ця історія, знята восени Радіо Свобода/Донбас Реалії. Ветеринарний коледж у Красногорівці, де з даху гуртожитку можна побачити спальні райони Донецька. Студенти, що звикли до обстрілів, і розбиті обстрілами споруди на фермі, де вони вчаться лікувати тварин. На фото Злата — студентка з Маріуполя із прекрасною українською та глибоким поглядом блакитних очей. Ну і скелет коня, щоб не забувати, що знаходимося у ветеринарному коледжі, і щоб memento mori.

9.

Українська держава виявилася не готовою до загроз, що приніс з собою коронавірус. Натомість люди знову показали неймовірну спроможність гуртуватися та діяти. У всіх областях країни розгорнувся потужний волонтерський рух, в якому взяли участь підприємства, організації та небайдужі громадяни. Забезпечення лікарень всім необхідним (від апаратів ШВЛ та захисного одягу для медперсоналу до гарячих обідів), розвезення медиків на роботу водіями-волонтерами, піклування про пенсіонерів та безпритульних — це лише декілька напрямків волонтерських ініціатив, які я знімав навесні. В той день проєкт привів мене в у Видубицький монастир ПЦУ, священники якого також долучилися до боротьби з COVID-19. Вони почали виготовляти антисептики для рук за рецептурою Всесвітньої організації охорони здоров’я. Спочатку роздавали бідним людям у Києві, потім відправляли в Одесу, Харків та інші великі міста. Згодом, ченці знайшли лазерний верстат та почали виробництво захисних щитків для медиків. Братія монастиря порається із сучасними технологіями швидко та професійно. Водночас, монахи не надто радіють надмірній увазі журналістів до їхньої діяльності. Кажуть, що воліли б присвячувати свій час служінню, а обов’язки із забезпечення медиків варто було б здійснювати державі.

10.

Я був вдячний кожній можливості зробити хороші кадри в цьому році. Але головна фотографія 2020 для мене все ж перед вами. На ній моя дружина та наша перша подорож за кордон за час пандемії. Ми з Дашею одружилися 29 лютого і тепер іноді думаємо, чи не ця дата спричинила всі негаразди? Зараз дивлюсь на цю світлину — так багато світла та спокою — і розумію, що все ж таки ні. І спробую запам’ятати цей рік саме таким, попри всі пандемії.

[ninja_form id=3]

×