Як Слава з командою серце немовляти рятував: мила та напружена фотоісторія з операційної

младенец в больнице

Зі Славою ми заметчилися в Tinder сто років тому. До роману це знайомство так і не призвело, а ось до цікавого спілкування – цілком. Тоді я дізналася, що Слава – дитячий анестезіолог. Правда для мене, як і для більшості, це означало, що цей хлопець присипляє хворих перед операцією, у нього є багато медикаментів і білий халат. Спойлер: помилялася.

Півроку тому Слава побачив мої фото і запропонував прийти до нього в операційну з камерою. Тоді він вже працював в Одеській обласній дитячій лікарні, у відділенні кардіохірургії. Ми довго не могли визначитися з датою зйомки – або я була в Києві, або пацієнт зривався. Але якось він написав мені ввечері напередодні операції і всі зірки зійшлися.

В’ячеслав Борченко – дитячий анестезіолог, герой цього матеріалу та просто чудова людина.
А ще в нього біговий пейс на 15 км – 4:30 хв/км.

О сьомій ранку наступного дня я вже стояла в вестибюлі дитячої кардіохірургії з фотоапаратом та легкою панікою. Він попередив, що операція не проста, дитина зовсім маленька і я повинна бути готова до всього. А ще мені треба було переодягнутися в його форму, взути його бірюзові крокси, натягнути шапочку і маску. З тих пір у відділенні всі вважали мене своєю. Я вільно бігала з реанімації в операційну і назад через коридор зі схвильованими батьками.

Не Славу в мені видавали тільки великий чорний фотоапарат, два характерні виступи в районі грудної клітини і, наповнені страхом та цікавістю, очі.

Вже на зйомці я зрозуміла, що фотографій мені замало. Тому за два дні зателефонувала Славі і він розповів мені про свою роботу все – що відчуває перед операцією, які традиції є у ​​відділенні, що він говорить батькам, якщо їх дитина померла, скільки отримують лікарі та чому операційна медсестра на всіх фото така сувора.

Далі я привожу його інтерв’ю майже без редактури. По-перше, заради чесності проєкту, по-друге, Слава – чудовий оповідач.

Чому ти запропонував мені познімати в операційній?

За лаштунками операційної – інший світ, де борються ангели життя та смерті. Мені дуже подобається медицина і мені здається, що це дуже цікаво. Особливо медицина важка, критична. Я був впевнений, що ти зможеш показати людям, що тут відбувається насправді.

А в колективі у вас не було такого: «Боже, зайва людина в операційній! Ви що, з глузду тут всі з’їхали?»

Ні. Навпаки. Це обговорювалося з усією операційної бригадою, що незалежно від того, яка ситуація у нас відбудеться, всі розуміють, що буде ще одна людина. Домовилися, що пояснимо, де не можна торкатися, що можна чіпати, що робити дозволяється, а що – ні. От і все. Ми не приховуємо наш робочий процес.

Коли я дізналася, наскільки складна і операція, і стан дитини, була сильно шокована. Думала, якщо дитина помре, то як взагалі це знімати?! Розкажи мені про цей випадок. Тільки, якщо можна, простою мовою.

Так, кухонною мовою. Є ж така фраза: «Якщо ти не можеш пояснити захворювання санітарці, то ти його сам не розумієш.»

Уяви, що я санітарка.

Дівчинка 10 днів життя. Критичний стеноз клапану легневого стовбура. Це коли малим колом кровообігу йде занадто мало крові, тобто занадто мало крові виходить із серця. Кров надходить в праві відділи серця, але не повністю виходить, не вистачає тиску. Уяви, що в раковині труба повинна бути 5 см, а вона – 1 см. Ясна річ, що вода буде виливатися набагато повільніше. Як на неї не дави, потрібно докласти велике зусилля, щоб вигнати всю цю воду.

Крім того, ти будеш сильно зношувати систему, і вона може зламатися – померти.

Саме так. Тому нам треба було якнайшвидше усунути проблему. Через стегно вводиться спеціальний балон, через стегнову артерію доходить до клапану легеневого стовбуру. Там балон роздувають до максимального розміру. Ризик в тому, щоб розтягнути, але не пошкодити і не зробити гірше. Є кілька варіантів розвитку подій. Можна розтягнути так, що клапан не буде закриватися. Це означає, що кров знову ж буде виходити не вся і в правому шлуночку залишатиметься. А другий варіант – просто розривається клапан, сильна кровотеча. Треба встигнути відкрити грудну клітку, інакше… Але тут навряд чи встигнеш.

Яка була ймовірність того, що дитина виживе?

Ми завжди йдемо з думкою, що 100% все буде добре. Але ця операція була за життєвими показниками – це означає, що стан дитини швидко погіршувався. Ми розуміли, що ще кілька днів, і дитина може не вижити. Операція складна, але сенсу далі тягнути не було.

Я пам’ятаю, що під час операції був якийсь дуже складний момент. Що сталося? Чому всі напружилися?

Планувалося ввести балон дев’ятого розміру і роздути. Але він не підійшов. І для того, щоб він пройшов там, де нам треба, довелося взяти п’ятий балон, розтягнути трохи клапан. Потім ввести сьомий, розтягнути ще більше. І тільки потім ми змогли ввести дев’ятку.

Напруга була через те, що ми сподівалися, що все з першого разу розтягнеться, але довелося заходити кілька разів. А кожне розширення – великий ризик.

І що ти відчував? Ось саме ти, як людина.

У мене більше хвилювання йдуть перед операцією. Я в голові завжди рахую, скільки чого я повинен дати в разі чого. І всю операцію я стою і промовляю, щоб в разі критичної ситуації я міг миттєво зреагувати на неї, не замислюючись.

А почуття? У тебе є почуття чи тільки думки?

Це важко пояснити. У мене немає якогось страху. Просто хвилювання. Раптом щось трапиться, і я буду безсилий, нічого не зможу зробити. Це не страх того, що все погано. Якщо боятися операції, на неї краще взагалі не йти.

А якщо зовсім не хвилюватися?

Колись анестезіолог з нейрохірургії сказав мені таку фразу:

«Якщо я перестану хвилюватися через кожний наркоз, мені час на пенсію»

Хоча йому за віком вже давно пора. Він працює, не знаю, років 50, напевно. І я зрозумів, що всі мої переживання перед операцією абсолютно обґрунтовані. Якщо вони закінчаться, ось тоді буде погано. Я спочатку думав, що я зелений, тому боюся. Але виявилося, що навіть людина з таким гігантським стажем відчуває себе так само.

Розкажи мені про роботу анестезіолога. Просто для багатьох людей, та й для мене до того, як ми познайомилися, анестезіолог – це людина, яка дає наркоз і йде.

На цю тему є чимало жартів. Мовляв, на халаті у хірурга пляма крові, в уролога – пляма сечі, а в анестезіолога – пляма від кави. Але анестезіолог виконує в хірургії моментами навіть більше функцій, ніж хірург під час операції. Це не тільки знеболити хворого. По-перше, його потрібно правильно знеболити, визначити ідеальне дозування. По-друге, токсичну дію кожного препарату потрібно розрахувати. Зробити так, щоб пацієнт заснув під час операції, наприклад, на апендицит, і коли останні шви роблять, він уже прокидався. Це краще за все. Коли дитина довго спить, та й дорослий теж – це не прикольно для організму. Крім того, анестезіолог всю операцію повністю контролює стан пацієнта. Може початися кровотеча, а це означає, що падає тиск, зупинка серця. Анестезіолог за цим стежить. Можна сказати, що це анестезіолог під час операції залишає людину живою.

Розкажи про відділення ваше. Я коли побачила вашу бригаду, мені здалося, що я на зйомках якогось українського Доктора Хауса – всі молоді, хтось з ноутом, жартують, очі палають.

Зараз наше відділення – наймолодше за віком медперсоналу. Завідувачеві 35 років. Вважаю, це дуже добре. Деякі люди гадають, що краще піти до старого, пропаленого досвідом лікаря. Хоч такий лікар давно вже не читає літературу медичну. Не всі, звісно. Але багато хто мислить так: я вмію це робити, добре в цьому розумію – і все. Вони не йдуть в сучасність. Тут не було такого, щоб спеціально набирали молодих, а старих виживали. Просто так вийшло.

Які у ваc відносини? Мені до зустрічі з вами здавалося, що лікарі між собою говорять на незрозумілій мові і весь час ходять з серйозним виглядом.

У нас дружній колектив. Знову ж це, напевно, через наш вік. Ми молоді, і нам подобається після роботи, після важкої доби ще обов’язково вранці вийти попити кави і посміятися. Ми можемо прийти і посміятися з завідувачем своїм. Здебільшого ми авантюристи, які працюють за копійки. У нас лікарі отримують 120-200 доларів на місяць, на цю зарплатню нормально не проживеш. Але ми все одно кожного дня доводимо собі, що можемо працювати краще – ми ж круті, ми ж патріоти!

У тебе після нашої операції була ще одна. Це звичайний робочий день?

Ні, звичайно в нас один анестезіолог йде на одну операцію. Але буває і дві. Просто ендоваскулярні операції, закриті, вважаються швидкими і не дуже важкими в порівнянні з відкритими операціями – вони затяжні і складні.

Чесно, я не розумію, як ти морально це вивозиш. У тебе є якась система перемикання?

Ні, ти переживаєш завжди. Ти приходиш додому і дзвониш на роботу: «Ну як там справи? Прокинувся, не проснувся? Скільки сечі? Яка температура? А може то дати, а може осьо дати… А я завтра забіжу.» Ти все одно хвилюєшся. І це досить складно – жити постійно в такій напрузі. Особисто я, коли сильні в мене переживання, курю кальян. Ось що мені допомагає розслабитися.

Як ти переживаєш, коли дитина не виживає? Ти пам’ятаєш, коли це сталося вперше?

Я пам’ятаю всі випадки. Хоча, ні, не всі… Але я добре пам’ятаю першого померлого у мене, коли я ще був фельдшером. І пам’ятаю першу дитину, перший мій труп. У кардіохірургії у мене ще такого не було. А працюю я тут з серпня. Півроку.

А коли це вперше сталося з дитиною, як ти переживав?

Перша дитина – я переживав, що я не впораюся. Я розумів, що я прийшов в дитячу реанімацію, я розумів, що там будуть вмирати діти. Я до цього ніколи не бачив, як діти вмирають. Це було страшно.

І ось дитина вмирає… Ти сильно нервуєш, ти робиш все, що в твоїх силах – реанімаційні заходи, годину його качаешь, але це не призводить до жодного результату. Це важко. Спочатку він вмирає, і тобі важко морально, що ти не впорався. А потім важко з батьками говорити з цього приводу.

Як ти готуєшся, щоб батькам це сказати?

Ти спочатку у себе в голові промовляєш, що ти зараз будеш говорити. Готуєшся до будь-якої реакції, вона в людей буває дуже різна. Промовляєш, а потім намагаєшся їх заспокоїти, пояснити всю ситуацію: що сталося, чому не впоралися. Зробили все, але, на жаль, не вийшло. Це важко. До цього неможливо ідеально слова підібрати. Немає якогось шаблону, сказати: так і так, він помер, до побачення.


«Вдача посміхається хоробрим»

Коли я побачила написи на твоїх кроксах, мене це дуже розчулило. Чому ти написав саме ці слова?

Це мій якийсь зашиб в голові. Там на латині написано. На правому: «Право вибору життя і смерті». На лівому: «Вдача посміхається хоробрим». Кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе. І я вирішив якісь підбадьорюючі фрази написати у себе на взутті.

А ти під час операції їх читаєш?

Ні, я про них навіть забуваю іноді. Ще в нашому відділенні є хороша традиція: коли дитина йде в операційну, її взуття виставляють в коридор біля палати. Капці там чи шкарпетки. Поки дитина назад не повернеться в палату, це стоїть в коридорі.

А розкажи мені, будь ласка, про вашу медсестру операційну. Вона просто як BIG MAMA така на фото вийшла.

Медсестра головна в операційній. Вона стежить за тим, щоб все це було чітко. Щоб ніхто нікуди не вліз, щоб ніхто нічого не забув. Вона – руки кімнати. Як правильно сказала Наталія Петрівна, коли побачила цю фотографію, що вона вартувала там. Реально, що вона, що Люба – наші вартові. Навіть коли ти лікар, в операційній дуже легко відхопити від операційної медсестри.

За секунду до

Серйозно, вона може наваляти хірургові?

Дуже легко! Вона може накричати, насварити, сказати, що ти не туди поліз. Що ти щось помацав і якого фіга ти це взагалі чіпав. Нам потрібно слухати операційну медсестру, щоб не було нестерпно боляче. Мені дуже не подобається, коли пишуть статті і кажуть: «Який хороший хірург!» Але операційна – це не тільки хірург. Там ціла бригада – це операційна медсестра, анестезіолог, анестезистка, санітарка. Кожен з них дуже важливий в операційній. І тому допустити до роботи новеньких якихось медсестер дуже важко. Хірургу це сильно подовжує час операції. Операційна бригада – це, як медична сім’я. Часто хірурги працюють тільки зі своїми анестезіологами.

А що за прикол з шапочками? Ось мене коли оперували під загальним наркозом, я мало що запам’ятала, крім шапочки хірурга. На ній були футбольні м’ячики.

Це для того, щоб якось себе розвеселити, мати хоч якийсь аксесуар. Здається, що ось так тебе запам’ятають. Ми ж всі однакові: костюми, маски. Зараз є така тема, я не пам’ятаю де, в Європі або в Америці, в них у всіх однакова форма. Їм ж видають, а ми самі купуємо. Не тільки форму, а й всі інструменти, що у мене там в ящику, – це все за мої гроші купувалося. Хоча за законом нам повинні це видавати… А медики за кордоном всі однакові взагалі. І вони пишуть на шапочках свої імена. Щоб можна було прочитати і відразу покликати людину. Так легше зрозуміти, хто перед тобою стоїть.

Я тебе запевняю, за межами лікарні медики іноді один одного не впізнають. А моїм шапочкам вже багато років. Вони у мене з 2008 року.

А як ти став анестезіологом? Навіщо ти на це підписався?

Це класна історія. У 2001 році мене збила машина, мені тоді було 10 років. Я був в дуже важкому стані. Мене привезли в обласну дорослу лікарню, і там мене доглядав Петро Миколайович Гадюченко – колишній завідувач відділення, де я працював нещодавно. І коли я прокинувся після коми, він зайшов до мене в палату і сказав: «О, живий? Тоді лікарем будеш!» Я бачив, як на нього дивляться мої батьки! І в мене засіло в голові, що я буду лікарем. Я вперто йшов до цього з 10 років.

А потім я в його відділенні працював. Машина мене збила 23 вересня 2001 року. І рівно за 9 років, день у день, 23 вересня я випадково потрапляю до нього як студент медучилища. Це було прикольно. Я дізнався, що ми будемо в реанімації, перевірив, чи він там ще працює. Взяв свої виписки з лікарні. Так хвилювався! Я відразу впізнав його великі брови, його ходу. І підійшов: «Петро Миколайович, а можна у вас дізнатися, ось тут такий діагноз у мого знайомого…» Даю йому свій діагноз. І він такий: «Це я писав! Це хто? Це ти?» Кажу, так. Він як почав обіймати мене, цілувати. Каже: «А, ось бачите, це мій!» Це було дуже приємно. Він дуже класний дядько. Дійсно про дітей, про людей дбає.

Мені здається, інші люди не залишаються надовго в медицині.

У мене вже пішло багато знайомих з медицини. І ще більше замислюються про звільнення. Звичайним охоронцем в «Копійці» ти будеш заробляти більше, ніж в медицині. Люди неправильно думають, що лікарі – це якісь корупціонери, які витягують гроші. Це взагалі далеко не так. Цим людям просто жити нема на що. Я не кажу, що всі хороші. Скрізь вистачає своїх. Але мені дуже прикро за мою професію. Мені не подобається ставлення журналістів до лікарів.

Зараз хайпово статтю написати, мовляв, ага, через лікарів помер! І навіть якщо доведуть, що не через лікарів, журналіст не відмотає матеріал назад, не вибачиться перед лікарем. А в лікаря репутація в будь-якому разі постраждає. Дуже великі шрами на серці, коли просто вмирає твій пацієнт. Кожного разу. І коли ти за це ще чомусь отримуєш по шапці… Коли ти дійсно знаєш, що ти зробив все, що ти міг, коли ти сам стояв з мокрими очима, тобі було шкода, і ти боявся, у тебе тряслися коліна піти і розповісти батькам, що сталося, а тобі ще кажуть, що ти такий весь поганий. Це найважчі моменти.

Так, інтерв’ю ми закінчили не на веселій ноті. Але я і не обіцяла, що це буде красива історія з рожевими окулярами на переніссі. Хоча, за моїми відчуттями, Слава – дуже щаслива людина. У нього складна, відповідальна, нервова робота, збитий графік, немає машини і будинку за містом.

Але я лише на міліметр наблизилася до його розуміння щастя, коли наступного ранку після зйомки він розбудив мене коротким повідомленням:

«Тільки що дітей віддав мамам.»

І стало так добре.

Leave a Reply